Хочеш випробувати себе – пробіжи напівмарафон.

Хочеш поговорити з собою – пробіжи марафон.

Хочеш поговорити з Богом – пробіжи ультрамарафон.

KyivUltramarathon вдруге запропонував випробувати себе не наддовгих дистанціях: 100, 50 і 25 км. Крім індивідуальних заліків, також була можливість долати ці відстані естафетними командами. Старт 100 км був запланований на 22:00, а 50 км та естафети – опівночі. Цьогоріч забіг на Трухановому острові підготував учасникам випробування не тільки кілометрами, а й низькою температурою, пронизуючим вітром та проливним дощем, що супроводжував учасників з ночі і майже до самого фінішу. Та попри такі складні умови, Running club Poltava був наймасовіше представлений на всіх дистанціях змагань і всі представники клубу успішно фінішували (результати).

Минулого року я був чи не єдиним представником від Полтави, а в цьому році нам вдалося підготувати команду, яка була представлена на всіх дистанціях. Я дуже радий і пишаюсь тим, що всі проявили стійкість і силу духу в таких непростих умовах. Полтава може пишатися своїм ультрадухом. Окрема подяка групі підтримки – без вас все було б зовсім сумно, – ділиться враженнями Григорій Юхимець. – Щодо мене, то не все вдалося, як задумав. Але це додало стимулу рухатися вперед і в наступному році все-таки досягти успіху.

100-км дистанцію бігли полтавці Григорій Юхимець, Олександр Борисюк, Дмитро Кербут, Володимир Билим, Володимир Черевко, Олексій Сініцин, Костянтин Фисун. Григорій Юхимець та Володимир Черевко стартували тут вдруге, інші – вперше долали таку відстань. Найкращий результат серед представників Полтавщини показав Валерій Ручка – він фінішував з часом 9:35 і став дев’ятим на дистанції 100 км серед чоловіків.

Від часу «крутої ідеї» зареєструватися на ультрамарафон і до найдовшого тренування, за місяць до старту, я був повністю впевнений в собі, але після тренувальних 60 км стало зрозуміло, що все буде не так весело, – розповів Валерій Ручка. – Тренування в клубі плюс додаткові бігові об’єми і можна бігти. Тренери Running club Poltava роблять все на хорошому рівні, тому з ними можна готуватися до будь якої дистанції. Коли стартував, до 60 км було все наче добре, біглося легко. 5:30 – це мій комфортний темп, тому я вирішив бігти з цією швидкістю. Але потім почало «накривати» і фізично, і психологічно. Щоб не зупинитися чи не перейти на ходьбу, я себе вмовляв типу «залишилось лише три кола», «якщо ти добіжиш до повороту, то треба буде подолати тільки напівмарафон», «ще трішки, треба потерпіти». Дуже показовою стала ситуація на пункті харчування. Я завжди брав тільки яблука, дуже класно «заходили», але тут волонтери запропонували хліб і я зрозумів, що так хочу хліба! Але не весь шматок, а тільки маленьку частинку. Я беру шматок хліба і розумію, що будь-яка моторика рук відсутня, пальці не працюють, та і самі кінцівки якось неслухняно себе поводять. Волонтерка допомогла справитися із надзавданням – відірвати шматок хліба. І я побіг далі. Залишалось ще 16 кілометрів. Звісно, всю дистанцію мене підтримувала дружина. І це, справді, важливо, бо без неї все було б в рази важче. Коли стартували наші на 25 кілометрів, я знав і що їх буде багато, і що зустріч з ними додасть сил. Я біг 95-й кілометр. Пам’ятаю обличчя всіх. При зустрічі усмішки зникали, всі були серйозними і, здавалося, зараз кинуться на допомогу. Це нереально круто бачити своїх. Увесь біль і втома вже розвіялась і забулися. Залишилися фото, ультрамедаль і розуміння того, що ти подолав 100-кілометрову дистанцію. І це круте відчуття. І все це завдяки Running club Poltava – без клубу абсолютно неможливо було б ні підготуватися, ні подолати все це.

Київський ультрамарафон став випробуванням не тільки для бігунів, а й для вболівальників. Підтримці довелося всю ніч під дощ і холод провести біля фінішної прямої, переживаючи за своїх рідних, допомагаючи перевдягатися у сухий одяг, дбаючи про харчування та пиття і підтримуючи словом.

Бути дружиною бігуна – означає бути в курсі всіх бігових подій не тільки твого міста, а й всієї країни; знати, що таке Garmin і розуміти, чому цей ґаджет коштує так дорого; отримувати на свята не квіти, цукерки чи інші «дівчачі» подарунки, а кросівки, лосіни, спортивні кофти; орієнтуватися у тому, за скільки хвилин він долає кілометр і знати, що таке ізотонік… А бути дружиною ультрамарафонця – значить, пишатися своїм чоловіком у 100 разів більше і морально готуватися до його майбутніх спортивних звершень!, – пояснює Вероніка Ручка. – Я завжди підтримую свого чоловіка. Починаючи від вибору самого старту і закінчуючи підтримкою на біговій трасі. Правда, від 100 км я його таки пробувала відмовити. Та коли зрозуміла, що це марна справа, то просто прийняла це. Щодо емоцій на ультрамарафоні, то вони зашкалювали! Ще й погода додала перчинки до цього і так «гарячого» дійства. Драйв на старті, емоційне та фізичне виснаження в середині дистанції і неймовірне відчуття щастя, радості та гордості за свого чоловіка на фініші. А головне, навіть не зважаючи на мої «емоційні каруселі», я жодної секунди не сумнівалася у тому, що він впорається і здолає ці 100 км!

Півсотні кілометрів бігли полтавці Оксана та Геннадій Полових, Неля Агапова, Сергій Котолевський, Леся Лугівська. Оксана Полових з результатом 5:03 посіла 6 місце серед жінок на цій дистанції. У естафетній гонці на 50 км взяла участь команда Running Club Poltava у складі Ольги Шепель, Дмитра Скрипая, Юрія Башлія, Віталія і Тетяни Шевченко, Анни Фомівки. Команда пройшла дистанцію за 4 год 12 хв і стала п’ятою у заліку.

О 7-ій ранку вперше відстань у 25 км долали члени Running Club Poltava: Олег Ричик, Марина Франчук, В’ячеслав Панасюк, Іван Личковаха, Анна Маслова, Віта Пугач, Тетяна Лукомінська, Павло Шетеля, Сергій Кербут. Після таких дистанцій – найважливіше приділити увагу відновленню, вважає тренер бігового клубу Полтави, Ukrman, а віднедавна – ще й ультармарафонець Дмитро Кербут.

На мою думку відновлення – це 50% мінімум успіху. І це стосується не тільки ультри, а й напівмарафону, марафону, навіть після будь-якого тренування. Досвіду з відновлення після ультри ще не маю, це вперше. Але за власними відчуттями – як і після гарно відпрацьованого марафону, тільки помножено на 2. Постійна сонливість, біль в м’язах, інколи з’являється бажання постійно щось їсти. Але розумію, що все це мине. І вчорашнє “Більше ніколи!” завтра буде “Ні, go іще разок”!

Після відновлення почнеться плідна підготовка до наступних стартів. Володимир Черевко, який другий рік поспіль пробіг 100 км на Київському ультрамарафоні, вважає, що в цьому процесі важливі не тільки тренування, харчування, відновлення. Найголовніше – це бути готовим психологічно, мати потужну мотивацію та вірити в себе.

План підготовки до ультрадистанії відрізняється від плану підготовки до ультрамарафону двома довгими тренуваннями на тиждень і великим кілометражем (100-200 км на тиждень), – зазначив Володимир Черевко. – Завжди коли я намагався піднятися на новий рівень, досягти чогось нового і важливого, виникали перешкоди. Уперше я усвідомив це під час підготовки до свого дебютного марафону. Тоді я ще не розумів, що Всесвіт буде перевіряти, наскільки сильна моя рішучість і правильність мрії. У мене було дві травми з деяким інтервалом між ними. Моє оточення говорило: «Може, не треба? Це не твоє, відмовся від цього». Після другої травми була розмова і зі священиком на цю тему, який сказав мені, що, може, це не моє, що, може, друга травма і сигналізує про те, що варто відмовитися. Саме в той момент я чітко зрозумів, що Бог цими випробуваннями перевіряє важливість для мене цієї мети. Я був впевнений на всі 100% в ній і своїй рішучості йти до кінця, поки не досягну її. На забігу в мене було завдання бігти по 6 хв/км. І не переходити на крок ні за яких умов. Зупинятися тільки на пунктах харчування, переодягнутися і в туалет. Бігти до кінця. До останнього, фінішного кроку. Бігти повільніше, але бігти. Враховуючи погодні умови, я готувався до найгіршого – бігти під затяжним і рясним дощем. 93-95 км далися найскладніше. Про себе я постійно повторював: «Біжи. Біжи до кінця! До кінця! До останнього кроку! До фінішу! Я зможу! Я зможу! Я зможу… Борись. Борись. Борись!» Я кричав ці слова про себе знову і знову. І ось останні метри. Поздоровлення… Медалька… Обійми дружини і дочки… Сльози радості й подяка дружині за те, що ми змогли, ми вистояли, ми зробили. Це наша спільна перемога. Це подолання страху, розширення зони комфорту, розвиток особистості, приклад дитині, випробування себе, самодисципліна, досягнення і безцінний досвід, інша якість життя, нове оточення і знайомства. Це маленьке життя. Це ультрамарафон!